Чорний обідок на радянському посуді – не декор: 250 заводів робили так спеціально, а причина здивує всіх

У 90-х емальований посуд був майже в кожній родині. Чашки, миски, чайники, каструлі, ковшики – усе це стояло на полицях у кожному домі. Посуд був недорогим, доступним і не вважався дефіцитом. Його виготовляли різного кольору, з малюнками або без них, але незалежно від зовнішнього вигляду, всі вироби мали спільну деталь – чорний обідок.

До кінця 70-х років минулого століття в СРСР працювало близько 250 підприємств, які щороку виготовляли понад 200 мільйонів одиниць емальованого посуду. Технологія виробництва на всіх заводах була однаковою. Тонкі сталеві листи, схожі на диски, поміщали під прес і поступово піднімали краї, утворюючи металевий циліндр. Висота та ширина заготовки залежали від того, який саме посуд планували зробити.

Якщо це була каструля, бідон чи ковш, на цьому етапі формування завершувалось. А от для чайників циліндр потрібно було ще доробити – його роздували за допомогою спеціальної груші, після чого виготовляли носик і приварювали його. Потім посуд поміщали в розпечену піч, щоб зняти напругу металу, яка виникала під час пресування та штампування.

Після термічної обробки виріб промивали розчином соляної кислоти. Це робило сталь більш пластичною й водночас міцнішою, що полегшувало подальше нанесення емалі. Майстри користувалися спеціальними шаблонами, затвердженими для кожного виду посуду – за кольором і малюнком.

Однак практично всі вироби мали чорний обідок, а в деяких моделей чорними були ще й ручки. Чому саме чорний колір? Справа в тому, що найкраще до металу прилипає емаль, у складі якої є оксид марганцю, кобальту та нікелю. Ці речовини надають емалі насиченого чорного кольору. Її наносили саме на ті місця, де емаль трималася найгірше й могла швидко відколотися – на вигини, обідки та ручки.

Зовнішню та внутрішню поверхню посуду також спочатку покривали чорною емаллю, а потім наносили другий, декоративний шар. Тож емальований посуд мав два шари покриття: чорний, ґрунтовий, і кольоровий, основний. Але на тих ділянках, де емаль могла відколотися, другий шар не наносили – саме тому вони залишалися чорними.

Ось так звичайна чорна смужка на старому радянському посуді мала цілком практичне призначення – не для краси, а для довговічності.