Автор книги «Не повернути час назад… Щоденник мами особливої дитини» Ольга Іванова поділилася своїм досвідом, як народження малюка з інвалідністю змінює життя батьків.
Далі з її слів:
У березні двохтисячного моя дочка отримала другий шанс на життя — тоді її оперували вперше. Виявляється, в той день на операційному столі моя Анюта мало не покинула мене, про це я знати була не повинна, але зовсім випадково дізналася від тодішньої сусідки по палаті. Вона теж лежала в нейрохірургічному відділенні з донькою, тільки їй було вже три роки, а її життя згасало через рак мозку…
Сусідку звали Ліда і вона знала в тій лікарні кожного, навіть санітарок і прибиральниць. Одна ліфтерша і розповіла їй, що на операції мало не померла зовсім маленька дівчинка — моя Анічка. Їй було п’ять місяців, але вона була крихітною і важила всього 4 кілограми, оскільки народилася раніше терміну.
Нам поставили діагноз «гідроцефалія». Якщо по-простому — це водянка мозку. Погодьтеся, звучить не так страшно, як злоякісне новоутворення, проте все пізнається в порівнянні. Це вже потім і я була знайома з усіма в тій поліклініці…
Я і диплом писала, перебуваючи в палаті, бо не хотіла брати академ в університеті і не відкладати навчання. Боялася, що потім буде зовсім не до цього. Пам’ятаю, як медсестри з подивом заглядали до нас і дивилися, як це я орудую трьома величезними планшетами, та ще й малюю там щось. Зазначу, що вчилася я на дизайнера, так і випустилася без академки.
Потім в одній з місцевих газет я писала замітки про те, на які чудеса здатна любов. Завдяки їй моя дівчинка в рік почала сама вставати і навіть потроху розмовляти.
Якраз коли Анюті виповнився рік, ми зрозуміли, що тільки половину від цього часу прожили вдома. Другу половину я разом з нею переїжджала з однієї лікарні в іншу і так нескінченно…
А потім я задумалася, що якби була можливість повернути час назад, що б я змінила? Зробила би щось інакше?
Мені здається, я залишила б все, як є. Я не віддала б свою дочку в дитячий будинок, як мене вмовляли лікарі зі словами: «Ти молода, тобі навіть 30 немає, народиш ще, а матерів з дітьми-інвалідами чоловіки часто кидають». Навряд чи вони думали про те, як би я після цього себе відчувала…
Ще доктора лякали, що до водянки з великою ймовірністю додасться ДЦП. До нашого полегшення, ця біда пройшла повз нас. Хоча я все одно точно так же намагалася б усіма можливими способами поставити Аню на ноги. Медики ж були впевнені, що ходити вона не буде, та й заговорить навряд чи…
Я багато плакала, через це йшло молоко, а стан дочки погіршувався. Діти й справді все відчувають.
Одне-єдине, що я хотіла б змінити, так це моє ставлення до того, що трапилося. Я б не стала прислухатися до всіх підряд порад лікарів. Чому? Тому що іноді буває так, що медицина безсила, а людина хоче жити і живе. Я впевнена, що Ганнуся з таких — вона дуже старалася вижити.
Я б не стала без кінця ридати і засмучуватися. Свій гнів, печаль і образи висловлювала б в картинах — тоді не знала, що так можна.
Якби ще під час вагітності мені сказали, що дитина буде інвалідом, я б все одно народила. В будь-якому випадку. І не тільки тому, що вважаю аборт гріхом, а тому що банально не змогла б після цього спокійно жити. Все-таки є щось хороше в тому, що час безповоротний.
Зараз я дуже вдячна донечці за те, що вона вибрала нас і я навіть уявити не можу своє життя без неї. Ще я глибоко вдячна долі, Богу і чоловіку. Ми дуже гідно впоралися з усіма випробуваннями, що нам випали.
Свою першу написану про доньку книгу я подарувала їй на 18-й день народження. Ви не повірите, але саме після цього Ані зняли інвалідність.
Тепер же я живу справжнім, але завжди пам’ятаю, що сьогоднішній день міг би і не настати, якщо б не було вчора.
